(Marmorino stucco, Марморіно) — різновид штукатурки. Основою складу є оксид кальцію. Штукатурка використовується для внутрішнього і зовнішнього оздоблення стін, а може бути нанесена різноманітними методами для створення матового, сатинового, і глянцевого ефектів поверхні. Штукатурка виготовляється ​​з подрібненого мармуру і вапна До складу розчину можна додавати барвник, щоб забезпечити широкий діапазон кольорів. Широко використовується в Італії, має певну популярність у Північній Амеріці. Витрати часу на виготовлення та нанесення, робить дану штукатурку одним з самих коштовних видів оздоблення. Тим не менш, багато прикладів можна побачити в громадських будівлях, барах, ресторанах і т. д. Водонепроникність і бактерицидні властивості матеріалу, а також візуальні ефекти обумовили використання Марморіно у розкішних ванних кімнатах та інших приміщеннях з підвищеною вологістю. Не обмежуючись інтер'єрами, Мармаріно може застосовуватися і на зовнішніх поверхнях стін будинків.

Історія

Тривалий час вважалось, що дана штукатурка була винайдена у Венеції і відноситься до класичних венеціанських штукатурок. Однак археологічні розкопки доказують, що вона застосовувалась ще у стародавньому Римі. Приклади її застосування можна побачити у оздобленні вілл у Помпеях та у різноманітних будівлях давньоримської архітектури. Також венеційська штукатурка згадується у Десяти книгах про архітектуру Вітрувія, що були написана у І столітті до Р.Х. З часом технологія виготовлення штукатурки була позабута, як і трактат Вітрувія, однак у XV ст. трактат був знову знайдений. Виявлений у ньому опис розчину штукатурки дуже відповідав ідеалам античності, що набули популярності у тогочасній Венеції.

Перша згадка про практичне застосування венеціанської штукатурки у добу Відродження зустрічається у будівельному договорі з монахами св. Клари Муранської, де вказано, що до того, як Марморіно може бути застосовано, стіна мала бути оброблена вапняковим розчином з додаванням «coccio pesto» (теракотового ґрунту). «Coccio песто» виготовлялося з битої цегли або відходів теракотової кераміки.

Популярність штукатурки Марморіно у Венеції також обґрунтована тим, що транспортування піску для виготовлення звичайної штукатурки та усунення пошкоджень фасадів у місті, що розташовано на воді уявляє собою велику проблему. Також використовування Марморіно було успішним не тільки завдяки тому, що субстрат розчину виготовлявся на основі решток теракоти, але й завдяки тому, що до складу оздоблювального розчину входили відбитки каменю та мармуру, які у той час у Венеції були у великій кількості. Для виготовлення розчину відбитки змішувались з вапном.

У додаток венеційської штукатурка додаються субстрати, що виготовлялися з «coccio pesto» з всіх видів штукатурок найбільш стійкими до вогкого навколишнього середовища венеційської лагуни. Склад був «дихаючим» завдяки високій якості використовуваного вапна (вапно обов'язково провітрювалось після витрачання надлишків води) і завдяки додавання теракоти до вапна робило суміш гідравлічною. Все це робило штукатурку дуже стійкою навіть у дуже вогких умовах (оскільки вона містить діоксид кремнію і алюмінію — основу сучасного цементу і препаратів гідравлічного вапна). З естетичної точці зору використання Марморіно робили фундаменти менш масивними у порівнянні з використанням кам'яних плит, що більш відповідало ідеалам античної доби.


Зазвичай Марморіно виготовлявся у білому кольору для імітації Істрійського каменю, який найбільш часто використовувався у венеціанському будівництві. Іноді венеційська штукатурка прикрашалася фресками, щоб імітувати мармур, який венеціанські купці привозили додому зі своїх мандрівок на Схід. (В цей період Венеціанської республіки, купці відчували себе зобов'язаними повертатися додому, підносячи дорогоцінний екзотичний мармур, як данину красі свого міста).

Венеційська штукатурка зберегла свій престиж протягом багатьох століть і до кінця 1800х років, коли інтерес до неї був втрачений, і така штукатурка вважалася тільки економічною альтернативою використання мармуру. Тільки в кінці 1970-х років, у тому числі завдяки застосування архітектором Карло Скарпа Маомаріно у власних проектах, ця техніка оздоблення стала вживатися кращими сучасними архітекторами.

Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. венеціанська штукатурка мала широке розповсюдження у Одесі у оздобленні стін парадних сходових кліток. Також оздоблення Мармаріно використовувалось у вхідному порталі тютюнової крамниці Асвадурова на Екатеринінській вул., 14, а також у оздоблені колон сходових кліток Одеського оперного театру.

Павлюк О.Ф.

Викладач Кам'янець-Подільського Фахового Коледжу Культури і Мистецтв

2020 рік



Возврат к списку

Залишити заявку